Витоки карате

Карате-До як бойове мистецтво зародилося не в Японії. Про виникнення карате ми можемо знати або припускати лише на основі легенд. Виходячи з однієї з них, творцем карате вважається Бодхідхарма, засновник дзен-буддизму, який у 520 році перемістив свою резиденцію з Індії до Китаю, до монастиря Шаолінь (“храм молодого лісу”), розташованого на схилі лісистої гори Шаоші в декількох десятках кілометрів від міста Чженчжоу. Монастир Шаолінь став центром його вчення про Будду, а разом з тим і центром розумового й фізичного виховання послідовників цього вчення.

Головна мета його вчення полягала в тому, щоб віднайти в собі справжню природу Будди. Прийоми комплесу були покликані зміцнювати силу духу й тіла ченців у період триівалих релігійних постів, коли читання сутр і духовно-медитативна практика чергувалась із фізичними вправами. У подальшому методи фізичних тренувань Бодхідхарми розвивались і вдосконалювались і стали відомі як бойове мистецтво монастиря Шаолінь. Коли храм спалили під час селянських війн і громадянської смути, ченці, що залишились живими, емігрували до сусідніх країн чи до найближчих островів. Не став винятком у цій низці й острів Окінава.

Після того, як ченці опинилися на архіпілазі Рюкю, а саме на його головному острові Окінава, вони стали викладати місцевим селянам бойове мистецтво. Потяг до бойових мистецтв серед окінавців пояснювався постійними збройними сутичками між керівниками роз’єднаних районів при повній забороні носіння й користування зброєю. Виняток складала лише вища знать та чиновники. Позбавлені можливості на рівних, зі зброєю в руках чинити опір загарбникам, окінавські селяни та ремісники зробили своєю зброєю, достоту загрозливою, власні руки й ноги. Завдаючи незлічених ударів стовбурам дерев, вони навчилися голіруч трощити панцирі й шоломи самураїв, й, не маючи списів та мечів, кінцівками пальців протикати тіла своїх ворогів. А стрибаючи й спритно пересуваючись, вони могли уникати блискавичних ударів самурайським мечем.

На початку XVII ст., а точніше 1609 р., японський князь Сімадзу з клану Сатсума захопив архіпелаг та видав наказ, що усім мешканцям Окінави, в тому числі й солдатам з керівництва, під загрозою мученицької кари заборонялося мати зброю, навіть кухонні ножі, й вивчати бойові мистецтва. Але мешканці не здалися й ночами в схованках все одно збирались і навчались мистецтву рукопашного бою, яке назвали Окінава-ТЕ (“Школа в заростях”). Пізніше в 1887-89 роках на Окінаві було офіційно змінено назву бойового мистецтва: ТЕ стало називатися КАРАТЕ.

Ця назва зберігалась до 30-х років ХХ ст., коли Г. Фунакосі й інші окінавські майстри привезли бойове мистецтво в Японію. У 1899 р. в Шаньдуії було прийняте рішення про те, щоб ввести карате в якості навчальної дисципліни в деяких навчальних закладах. Згасаюча традиція одержала нове життя на японській землі.

До початку Другої світової війни вже існувало 4 значних стиля японського карате-до: сьотокан, годзю-рю, сіто-рю й вадо-рю. Сучасне карате з’явилося й сформувалося лише в 20-30-х роках ХХ ст., й включає в себе декілька основних аспектів: фізкультурно-оздоровчий, спортивний і бойовий (самозахист, рукопашний бій).

Сьотокан карате – один з наймасовіших стилів карате-до не лише в Японії, але й в усьому світі.